Коли ми під’їжджаємо до курорту "Буковель", на горизонті величаво випливає вершина гори Синяк. Сьогодні вона здається мандрівникам просто мальовничою частиною популярного маршруту, але її схили зберігають таємниці, що сягають сивої давнини. Це історія про часи, коли гори мали інших господарів, а людська віра могла зрушити або заховати під землю цілі святилища.
У дохристиянські часи в Карпатах давнім богам служили волхви-дії. І поклонялись вони Бабі. Вона була великим божеством води, пари та гірських верхів. Отож, наповнювала цілющою водою гірські стрімкі потоки та річки, купала у хмарах карпатські вершини. Дзвінкі потоки дарували життя і здоров’я всьому живому, а гірські висі підносили до Неба, спонукали до роздумів про велич світу та оберігали від необдуманих вчинків.
По всій Гуцульщині були святилища Баби. Сліди цих прадавніх культових місць ми знаходимо у назвах місцин, сіл чи гірських вершин і сьогодні: біля Косова є село, яке й нині називається Бабин Городський, Бабою називається верх Страгори, де зберігся камінь-жертовник. Між Яремчем, Ворохтою і Ясіням є Бабина яма. А ще так називали гору Синяк – часточку Горгану, Карпатського високогір’я з трьох хребтів. І сьогодні місцеві жителі, коли на негоду піднімається в горах туман, кажуть, що "Баба курить".
Століттями горяни дякували Бабі за дари і просили не покидати їх. А вона щедро напувала ліси та криниці, ріки та потічки силою, яка крутила колесо життя.
Однак невпинний хід історії приніс у гори нову епоху – на зміну давнім віруванням приходило християнство. Офіційні представники нової віри та княжі намісники прагнули якнайшвидше викорінити старі звичаї. Саме з їхньої подачі колишнє святилище почали офіційно іменувати "Паршивою Бабою", намагаючись знецінити та очорнити давню покровительку в очах народу. По всьому краю поширились чутки, що дружинники княжі руйнують прадавні святилища. Локальні жителі опинилися між двох світів: вони мусили коритися новим законам держави, але серцем трималися за вікові традиції своєї землі.
І народна пам'ять зберегла диво. Одного дня вдосвіта побачили жителі навколишніх сіл, що вершина гори вкрилася золотистим серпанком. Цей магічний серпанок огортав гору та святилище до полудня, а потім повільно розсіявся. Баби не стало – пішла під землю. З того часу велике каміння на ній прибрало синій та голубий відтінки.
Згодом на її схилах почали рости низькорослі кущі, які й сьогодні дарують людям темно-сині, аж чорні, соковиті ягоди. Ім’я їм – чорниця, або по-місцевому афини. Їх називають дарунком Баби і вірять, що таким чином вона й далі дбає про свій народ.
З того часу за настановою волхвів горяни почали збирати не лише ягоди чорниці, а й листя для лікарських цілей. Згодом вони поширились по всіх Карпатах і стали справжніми перлинами гір, надійним оберегом гуцульського світу.
І досі, щоб врятуватися від безгрошів’я, горяни намагаються з’їсти влітку якнайбільше цих ягід. І досі кладуть під килимок перед порогом її гілочки, щоб злі та заздрісні люди не приходили у дім.
А гора Баба, вічна часточка Ґорґанів, назавжди прибрала свою нову, тепер уже звичну для нас назву – Синяк.