Здавалося б, усе так просто. Вимкнути гаджети і просто подивитися на світ. Насправді ж, сучасний світ перетворив нас на коників-стрибунців. Ми постійно живемо в цейтноті, забуваючи про те, що життя одне, що світ прекрасний, що цей день унікальний і він більше ніколи не повториться. Потім ідуть місяці-роки і ми з сумом говоримо – "як же швидко біжить час". А, можливо, справа в тому, що ми самі перетворили життя на перегони, а тепер дивуємося, чому так прискорився людський час? Адже Сонце і далі сходить і заходить у той самий час. І кожен ранок настає зранку, і кожен вечір приходить на вечерю...
Важливо хоча б іноді робити перерви від повсякденності та буденності і слухати… Тишу. Жодних навушників та фонової музики, а тільки – порожнеча довкола. На перший погляд, вона може здатися нам страшною, адже ми звикли до інтершуму. Але є звуки природи, які не слід вимикати навмисне (використовуючи беруші, наприклад) – най вони будуть нашою музикою у цей час перерви од буднів. І ми почуємо тоді синичку-гаїчку, яка прилетіла на нижню резиденцію у пошуках їжі, або десь вдалечині почуєм шум води або дощ. Я відчую легенький серпневий вітерець – і в цей самий момент укотре зумію осягнути те, що життя нескінченне і хоч я смертний, моя душа – Вічна!
Такі моменти дедалі частіше повертають мене у життя. Скажу чесно, що це буває дуже важко зробити.
Вимкнути телефон? А раптом я пропущу важливе повідомлення чи сповіщення?
Побути наодинці? А чи вмію я бувати наодинці насправді?
Можливо, мені страшно бути одному у цьому світі? А, може, не варто на все мені дивитися через призму страху?! Бо якщо я вимкну телефон на 30 хвилин, то нічого не станеться. Або якщо я побуду наодинці, то мій мозок звикне до цього стану і цей спокій розіллється по тілу так, як має бути. А, може, моя нервова система не хоче цього спокою? Можливо, цей весь хаос і є нормою тепер для мене і мільйонів людей на цій планеті? Так багато питань, але я хочу сказати собі, що я не боюся! Що я вийду за межі своїх власних кордонів, які перетворили мене на механізм.
Я справді вимкну телефон.
Я справді піднімуся у гори або піду в чарівний ліс, що на трасі 5.
Навіть просто спущусь до спортивних майданчиків курорту і подивлюся на річку Прутець, заплющу очі й послухаю природні звуки, а не штучні, що долинають до мене з колонок чи динаміків гаджетів щодня...
То коли я перетворився на механізм?
Коли став системою чужих координат?
Можливо, тоді, коли забув, що я – дитя Природи?!
І тоді я закричу.
Голосно. Дуже голосно.
І заплющу очі, щоби розчинитися у цьому моменті й вкотре нагадати собі, що життя нескінченне і хоч я смертний, моя душа – Вічна!
P.S. Слухайте Природу частіше… вона справді лікує.
Богдан Красавцев, керівник Офісу сталого розвитку курорту "Буковель"